«ЧОМУ Я НЕ НАЦІОНАЛІСТ» Загальний огляд українського націоналізму та його ідеї (Трішки з архівних матеріалів)

  За робою Дертрана Рассела «Чого я не християнин» 

Спочатку, думаю, було б добре розібратися, що розуміється під словом «націоналіст». У наші дні воно використовується багатьма людьми в дуже широкому сенсі. Дехто навіть розуміє під цим словом людину, яка  радикально бориться за права власної нації та держави. За такого підходу, гадаю, ми можемо знайти націоналістів  у кожній країні або народності. Однак, я не вважаю таке розуміння цього слова правильним хоча б вже тільки тому, що це означатиме, що всі люди, які не є націоналістами – не поважають власну країну.

Отже, я не називаю націоналістом  будь-яку особу, яка намагається «стукати в груди» доказуючи, що моя краще ніж інша, а більше ставити вище власну. Це не є націоналізмом – екстремізм,  ображати іншу націю згідно власних переконань.

    Я думаю, що людина повинна поділяти певний набір національних  вірувань, перш ніж вона матиме право назвати себе націоналістом. Сьогодні це слово втратило те повнокровне значення, яким воно володіло в часи  Степана Бендери або Романа Шухевича. В ті дні, коли людина говорила, що вона націоналіст, було зрозуміло, що вона має на увазі. Це значило, що вона приймає весь набір чітко визначених переконань і вірить у кожне з них з усією силою.

ХТО ТАКИЙ НАЦІОНАЛІСТ?

    В наш час обставини змінилися, тому наше розуміння націоналіст  не таке чітке і визначене. Однак, я вважаю, що існує два моменти, обов’язкові для людини, яка називає себе націоналістом. Перший з них догматичного характеру, а саме: ви повинні вірити в свободу власного народу та  його безсмертя. Якщо ви не вірите в ці дві речі, я не думаю, що ви маєте право називати себе націоналістом. Крім того, з огляду на походження самого слова, ви мусите вірити, так чи інакше, у власну націю. Американці, наприклад, також вірять у власну націю та її безсмертя, але вони не називають себе націоналістами.

 Я гадаю, що ви повинні бути переконані в тому, що нація  є амбітними поглядами групи людей котрі віками жили разом на одній території й духовно , а можливо й ментально скрались в етнос, а потім й націю. Якщо ви не ставитесь до нації  таким чином, то я вважаю, що ви не маєте право називати себе націоналістом. Звичайно, існує й інше значення цього слова, яке ви можете знайти в книжках з етнографії: там населення планети поділяється на групи: слов'янську, германську, індоарійську, кельтську та інші і це тільки у Європі; але за такого підходу ми всі – нації. У книжках з етнографії нас зараховують до них, але виключно з географічної точки зору, на яку, я думаю, можна не зважати. Отже, я виходитиму з того, що, коли я говорю, що я не націоналіст, я повинен пояснити вам дві речі: по-перше, чому я не вірю в націоналізм; по-друге, чому я не ставлюсь до націоналізму, як до правильного тлумачення боротьби нації, хоча дуже високо ціную такі моральні чесноти.

 Однак, я б не зміг застосувати успішні аргументи  минулих часів до такого розтяжного розуміння націоналізму. Як я вже сказав, в старі часи це поняття було набагато більш чітким та визначеним. Зокрема, воно передбачало віру в націю . Віра у вічне національне  полум’я до зовсім недавніх часів була обов’язковою складовою національного  вірування.

    Як вам відомо, в нашій  країні вона перестала бути такою після нашого національного відстоювання на Майдані, хоча потрібно бути обережним з вже написаним постулатом, адже все є відносним. Тобто Майдан згуртував, але навіяв інше пропаганду політики Росії. Помітьте не Росії, не росіян, а політики Російської Федерації. Бо наша пропаганда, хоч і зрозуміла, що потрібно боротись інформаційною зброєю, але викрики: «мова агресора», чи інші є аморальними ,можна не поважати політику іншої країни, але мову, чи націю( більше «сліпу націю») неприпустимо. Чим ми тоді кращі? Наший український національно-екстриміський нахил є, гірше, коли він одягає мантію націоналізму. А потім викрикуємо «ми ж не бендеровці». Нас малюють такими, а ми ще більше даємо зброю політичним агресорам не тільки сусідній державі, а й власній. Й тут я не знаю що страшніше. З огляду на це, я не наполягатиму на тому, що націоналіст повинен вірити в націю.

ІСНУВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ

   Починаючи розмову про існування патріотизм, я хочу зауважити, що це дуже серйозне і складне питання, і якщо б я мав намір розглядати його ретельно та всебічно, отже, відразу прошу вибачення за дещо поверхневий його розгляд. Як вам чудово відомо, в кожного громадянина  можливість доведення існування патріотизму  за допомогою чистої любові до місця свого народження, що є встановленою догмою.

    Мені вона видається дещо дивною, і все ж це  догма. Ми  змушені були прийняти її, оскільки в певний момент вільнодумці взяли за звичку говорити, що існують такі й такі аргументи, які висуває розсуд проти існування нації, але ми все рівно – завдяки «коду нації» – знаємо, що  нація є. Пропонувалися довжезні обгрунтування і міркування  приводу українського національного самоутвердження  і ми відчули, що повинна покласти цьому край. Звісно різними  способами, «білими плямами», адже ми як нація ще зовсім юна, але як етнос зріла. Неодмінно такий дуалізм грає чи не головним, намагаючись доказати власне національне «Я», ми забуваємо про національне «Ми».

ЩО НАМ РОБИТИ?

   Ми  як нація хочемо твердо стати на ноги і подивитися на світ прямо і відверто – охопити поглядом його гарні і погані риси, його красу і потворність, – побачити світ таким, який він є, і не боятися його. Ми хочемо підкорити світ розумом, а не рабськи схиляючи голову перед жахами, які є в ньому. Жити власним національним життя, а не озиратись: де краще та з ким товаришувати на державному рівні, потрібно згадати собі й нагадати іншим власний етнос, потім зріти як нація, а вже потім ділись: «правих» та «лівих», радикалів та пацифістів, бо не кожний «правий» - правий та «лівий» - радикал.

Мій блог - https://vovikgekalo.blogspot.com/