Неймовірна подорож // Невероятное путешествие - Глава 1 - | Авторська Казка // Авторская Сказка |

Доброго Вечера! Доброго Вечора!
Достаю из своих закромов... сказку. Чтоб могли ее прочесть вы... :)

С сегодняшнего дня начинаю публиковать свою сказку по одной главе за один раз.
Когда я писал эту сказку, я старался, чтоб она была интересна как маленьким детям, так и их родителям, которые читали бы ее им.

Эту сказку я написал на украинском языке. Для тех людей, которые не понимают украинского языка, я переведу сказку в этом же посте ниже.

`Поэтому я буду публиковать в одном посте сказку сразу на двух языках - українською мовою и на русском языке.`

Кстати, это поможет тебе выучить украинский/русский язык =)

Также я буду проводить редакцию сказки для Голоса - потому-что просто скопировать/вставить не получится - пропадает все редактирование.
Если вам и вашим детям понравится эта сказка - пишите отзывы и я продолжу ее публиковать.
______________________________________________________________

Источник изображения: http://caricatura.ru/art/zhigadlo/url/parad/zhigadlo/15348/

Неймовірна подорож

Глава перша,

в якій відбувається наше знайомство

з головним героєм

Біля великого сріблястого телескопа, що спрямував своє могутнє око в безмежне нічне небо, стояв дідусь. Цей дідусь був у довгому-предовгому темно-синьому ковпаку і такій же накидці. Його обличчя прикрашала сива борода, яка сягала золотої підлоги, а на носі в цього дідуся були окуляри. Це був астроном. Він щось казав, але Андрій ніяк не міг розібрати його слова.

Враз бородатий дідусь-астроном та його телескоп зникли, просто розчинившись в білому тумані…

Це був сон…

Сьогодні Андрій встав раніше, ніж звичайно. І це не дивно, оскільки саме цього понеділка повинна була нарешті здійснитись його давня мрія – відбутись довгожданий похід до обсерваторії.

- Андрію, йди до столу, – почувся з кухні голос матері.

- Угу, – промугикав голос з ванної кімнати.

Хлопець прокинувся десять хвилин назад і вже закінчував чистити зуби. Ця надокучлива процедура завжди була йому не зрозумілою. Навіщо чистити те, що і так завжди чисте? Але як тут посперечатися – так кажуть дорослі, а отже – так треба! Здається вони казали так: якщо не чистити зуби – вони будуть боліти. А оскільки хворіти зовсім не цікаво, Андрій їх таки чистив – кожного ранку і кожного вечора.

Коли Андрій зайшов до кухні, то батько як завжди, коли поспішав (а це було майже щодня), доїдав свій сніданок стоячи. Допивши свою величезну чашку чаю, він поцілував дружину та попрощався з сином. А на останок мовив:

- Буду сьогодні вдома рано – десь о шостій. Тому чекайте на вечерю.

«Десь о шостій», – повторно відгукнулось луною у голові хлопця.

І лише, коли за батьком зачинились двері, Андрій згадав, що саме сьогодні вони з батьком домовлялись піти до обсерваторії. А ще вранці хлопчина намагався намалювати картину місця, де він мав побувати.

«Так завжди», – промайнуло в Андрія в голові. Він якраз закінчив снідати.

Тим часом його мама помила посуд і вже збиралась йти на роботу. Зібравшись, вона вже хотіла прощатись з сином, але помітивши, що хлопчик чимось засмучений, спитала:

- Андрію, що трапилось?

Хлопець лише тихо зітхнув. Потім він ще раз зітхнув і нарешті промовив:

- Батько минулого понеділка обіцяв мені, що сьогодні ми підемо до обсерваторії, адже сьогодні вона працюватиме передостанній раз.

- Як передостанній? Чому? – здивувалась жінка.

- Бо післязавтра там почнеться великий ремонт – реконструкція…

З цими словами Андрій зовсім опустив голову і трохи нахнюпився.

Мати ніжно обійняла сина і пообіцяла поговорити про це з батьком за вечерею.

Виходячи, вона нагадала Андрію, щоб він не забув зачинити двері, якщо піде надвір, а потім поцілувала на прощання. Як завжди, коли його цілували, Андрій почервонів. Він попрощався з матір’ю і зачинив двері.

Тепер Андрій залишився вдома один. Всі його друзі роз’їхались: хто – на море, хтось –до своїх бабусь та дідусів, а Богдан з другого поверху – до якоїсь далекої країни! Тому Андрій вирішив залишитись вдома. Він дістав з полиці свою улюблену книгу і ліг із нею на своє ліжко.

Книга ця була в товстій синій обкладинці. «Чарівні зірки» – саме такою була її назва. Нещодавно куплена книга пахла якимось неповторним ароматом, яким пахнуть лише щойно надруковані книжки.

Розгорнувши книгу на тому місці, де закінчив останнього разу, хлопець поринув у цікаву подорож космосом. В книзі розповідалось про зірки, далекі галактики, чудернацькі планети і багато-багато іншого.

Зараз Андрій читав про зірки, що світять кожною ночі, але яких насправді не існує!

«Як це?» – сам себе питав хлопчина і ще глибше занурювався у читання. А книга вже давала на це питання готову відповідь.

«Таких зірок, – писалось в книзі, – насправді вже не існує. Існує лиш їхнє світло, що є слідом давно згорілих небесних тіл. А оскільки зірки були так далеко від Землі, світло від них ще не встигло повністю дістатись нашої планети».

«Неймовірно!» – на мить відволікався Андрій і знову продовжував читання. Потім йшла розповідь про існування в космосі безліч галактик, зірок та чорних дірок. Виявилось, що чорні дірки є одними з найбільш загадкових об’єктів у Всесвіті. Вони настільки сильно все притягують, що навіть свого світла не відпускають від себе!

«О-о-о, які жадібні!» – подумав хлопець, перегортаючи чергову сторінку.

Врешті Андрій так зачитався, що навіть не помітив, як його очі заплющились, а сам він – заснув.

- Прокидайся, космонавте, – скрізь сон дійшов до хлопця голос мами. – Вмивайся і будемо обідати.

Андрій розплющив очі і здивовано поглянув на годинник. Він показував: «15:30». 

«Ого, – подумав він. – Це ж треба було так зачитатись».

За столом він розповів матері про все, що нового дізнався з книги, а потім допоміг прибрати посуд. Час йшов. А батька ще не було. Час спливав дуже повільно. Щоб хоч якось відволіктись, Андрій почав прибирати в кімнаті. Спочатку він поскладав усі речі, потім протер пил з усіх поличок та шаф. А коли нарешті дійшла черга до підмітання, мама хлопця аж здивувалась, побачивши таке неймовірне старання хлопця.

- Який же ти в мене молодець! – раділа вона.

А час все йшов.

- Мама, а тата ще немає? – все частіше питав Андрій в неньки.

- Не хвилюйся, він скоро прийде, – весь час підбадьорювала його мама.

Коли ж обидві стрілки годинника наблизились до цифри шість, задзвонив телефон.

- Алло, – підняла трубку мама Андрія. – Привіт… Прийдеш пізно?.. Чому? Добре, закінчуй швидше.

В цей час до мами підійшов Андрій і дочекавшись, коли розмову було закінчено, спитав:

- Тато затримується на роботі?

- Так, сьогодні він прийде пізно.

- Мамо, а ти розмовляла з ним про обсерваторію?

Пораючись на кухні, мати зовсім забула про свою обіцянку. Лише зараз вона зрозуміла, що тепер Андрій не відвідає обсерваторію!

- Пробач, я була така зайнята, що зовсім забула про неї. Але післязавтра в мене вихідний і ми обов’язково з тобою кудись сходимо. Добре?

Але хлопець на це лише важко зітхнув і пішов у свою кімнату.

- Вибач, синку, – ще раз вибачалась мама.

Андрій пішов до своєї кімнати і ліг на ліжко. Поряд лежала його книжка, але хлопцю зараз зовсім не хотілось читати.

«Дорослі завжди зайняті, – думав Андрій. – Вони настільки зайняті, що, мабуть, забувають про все на світі, крім своїх справ. І про мене забувають».

Раптом Андрій захотів просто піти з дому.

«Вони навіть не помітять, що мене немає!», – весь час крутилось у нього в голові.

Андрій тихенько взувся і обережно, щоб не помітила мати вийшов з квартири.

Пройшовши знайомий магазин, куди він ходив купляти хліб, хлопчина звернув у невеликий сквер. Тут було тихо і приємно пахло свіжоскошеною травою. По кутах скверу стояли щойно пофарбовані дерев’яні лави. Андрій перетнув сквер і пішов далі.

- Чому дорослі не прислуховуються до дітей, – бормотав собі під ніс хлопчик.

Він якраз проходив центром міста і тепер дивився на величезну кількість людей, які прогулювались площею чи сиділи біля фонтану. Переважно тут були дорослі.

«Знову дорослі», – подумав хлопець. Люди весело про щось розмовляли та сміялись. Іноді до Андрієвих вух долітав який-небудь уривок чергового жарту. Але йому вони здавались досить незрозумілими і зовсім несмішними. Незважаючи на це, Андрію не хотілось повертатись додому і він повільно брів площею.

Коли ж Центральна площа з натовпом людей залишились позаду, ноги понесли хлопця кудись, куди він ще не ходив. І так Андрій опинився біля дверей обсерваторії.

Хлопець не був тут жодного разу, а тому він навіть не уявляв як він міг сюди потрапити.

Обсерваторія являла собою велику кам’яну будівлю з куполом замість звичайного даху. Вхід до неї був закритий величезними сталевими дверима. Ці двері були прикрашені двома сріблястими металевими ангелами, які тримали над собою зірку. А на самих дверях висів замок у вигляді усміхненого лева.

Обійшовши обсерваторію навкруги і сумно зітхнувши, Андрій поплентався геть.

Сонце вже зайшло і навкруги тепер було темно. І лише світло від ліхтарів та вітрин на головних вулицях освітлювало все навкруги. А хлопець все йшов і йшов. Андрій сам не знав куди йде. Він просто блукав вулицями і думав. Думав і про те, що дорослі ніколи не розуміли дітей, і про те, що дорослі настільки зайняті, що можуть забути про все на світі, навіть про свої обіцянки!

«Чому вони не розуміють нас? – раптом виникло питання в голові маленького хлопчика, – Мабуть, дорослі є занадто дорослими!» – так само несподівано з’явилась відповідь.

Іноді Андрій піднімав голову і сум змінювався захопленням – над містом звисало на невидимих нитках чарівне зоряне небо. Небо, яке є однаково єдиним для всіх народів! Небо, яке є однаково єдиним як для дорослих, так і для дітей! Небо, яке є однаково єдиним для всіх, незважаючи ні на що! І саме воно нас всіх об’єднує, бо воно одне і єдине.

Згадуючи малюнки з книги, Андрій без зусиль знайшов Велику Медведицю, потім Малу Ведмедицю і нарешті Полярну Зірку. Остання була найяскравішою серед усіх зірок, які зараз було видно.

Вмить чисте небо затягнуло хмарами і тепер було просто неможливо побачити жодної зірки. Зненацька налетів вітер і тихий літній вечір змінився на бурю. Навкруги літали афіші та листя. В цей час Андрій проходив поряд з якимось парком, в якому він і вирішив сховатись від цього вітру.

У парку вітер був дійсно слабшим, оскільки його стримували могутні дуби-охоронці.

«Я й не знав, що нашому місті є такий старий і великий парк», – подумав хлопчина, проходячи алеєю між велетенськими дубами. 

Парк дійсно був незвичайно великим, і як не намагався розгледіти хлопець його протилежний бік, йому це не вдавалось. Алея, якою йшов Андрій, вела в центр парку. В центрі парку знаходилась якась старовинна споруда. Підтвердженням її старовини слугували дві кам’яні стіни, що поросли мохом та плющем.

Враз вітер стих так же раптово як і почався. Натомість на місто «впала» злива. Андрій швидко підбіг до цієї будівлі і, побачивши в ній невелике поглиблення у вигляді арки, сховався там. Злива ставала все сильнішою, і скоро по алеям побігли швидкі потічки води. Укриття, де переховувався від дощу Андрій, знаходилось вище від землі, а тому вода не доходила до хлопця. В схованці було темно і тихо. Лише стиха доносився стукіт дощу по даху будівлі.

Вже минуло багато часу, як хлопець пішов з дому. А дощ і не думав вщухати.

«Мабуть, батьки вже хвилюються», – подумав Андрій, присідаючи на ледь помітний виступ в арці. Та лиш він присів на цей виступ, як всередині будови щось загуркотіло, кам’яна стінка зникла, і хлопчик відчув як падає вниз…

Андрій скоріше летів, аніж падав, бо це падіння було настільки м’яким, що зовсім не відчувалось. Тому хлопчина не боявся, що вдариться. Він просто повільно летів вниз. М’яко і повільно.

Спочатку тут було темно. Але потім повз нього почали проноситись білі вогники, які були так схожі на зірки. Але що тут – під землею – можуть робити зірки, які завжди над землею? Тож не дивно, що Андрій наполегливо не хотів вірити в те, що це зірки.

«Напевно, це якісь підземні світлячки, – розмірковував він.

Час спливав, а Андрій все падав і падав, падав і падав, падав і падав…

Нарешті хлопцю це набридло і він почав думати, яким же чином можна зупинитися і знову піднятися нагору.

Спочатку Андрій почав махати руками, потім – ногами. Але це було марно. Ані швидкість, ані напрям польоту не змінились. Натомість, коли хлопець лише уявив, як він смішно виглядав під час своїх спроб зупинитися, він засміявся на весь тунель, де зараз летів. А тунель промовисто гучно розлився тисячами точнісінько такими ж смішками. Тисячами точнісінько такими ж і одним зовсім іншим…

«Луна», – подумав Андрій.

«Іноземець», – подумав Бамбон.  

Глава друга,
в якій відбувається знайомство
Андрія з гномом Бамбоном та камінцями

Цього ранку веселий Бамбон як завжди взяв невеликий мішечок з печеними яблуками й відправився на чергові пошуки камінців....

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ ДАЛІ... =)

______________________________________________________________

Невероятное путешествие

Глава первая,

в которой происходит наше знакомство

с главным героем

У большого серебристого телескопа, который направил свой большой глаз в безграничное ночное небо, стоял дедушка. Этот дедушка был с очень длинным темно-синим колпаком на голове и в накидке такого же цвета. Его лицо украшала седая борода, которая достигала золотой пола, а на носу у этого дедушки были очки. Это был астроном. Он что-то говорил, но Андрей не мог разобрать его слова.

Вдруг бородатый дедушка-астроном и его телескоп исчезли, просто растворившись в белом тумане ...

Это был прото сон ...

Сегодня Андрей встал раньше обычного. И это не удивительно, поскольку именно в этот понедельник должна была наконец осуществиться его давняя мечта - состояться долгожданный поход в обсерваторию.

- Андрей, иди к столу, - раздался из кухни голос мамы.

- Угу, - проугукал голос из ванной.

Мальчик проснулся десять минут назад и уже заканчивал чистить зубы. Эта надоедливая процедура всегда была ему не понятна. Зачем чистить то, что и так всегда чистое? Но как тут поспорить - так говорят взрослые, а значит - так надо! Кажется они говорили так: если не чистить зубы - они будут болеть. А поскольку болеть совсем не интересно, Андрей все-таки чистил зубы - каждое утро и каждый вечер.

Когда Андрей зашел в кухню, отец как всегда, когда спешил (а это было почти каждый день), доедал свой завтрак стоя. Допив свою огромную чашку чая, он поцеловал жену и попрощался с сыном. А напоследок сказал:

- Буду сегодня дома рано - где-то в шесть. Поэтому ждите к ужину.

«Где-то в шесть», - повторно откликнулось эхом в голове мальчика.

И только, когда за отцом закрылась дверь, Андрей вспомнил, что именно сегодня они с отцом договаривались пойти в обсерватории. А еще утром мальчик рисовал в своем воображении картину того места, где ему предстояло побывать.

«Так всегда», - мелькнуло у Андрея в голове. В это время он как раз закончил завтракать.

Между тем его мама помыла посуду и уже собиралась идти на работу. Собравшись, она уже хотела прощаться с сыном, но заметив, что мальчик чем-то расстроен, спросила:

- Андрей, что случилось?

Парень только тихо вздохнул. Затем он еще раз вздохнул и наконец сказал:

- Папа неделю назад обещал мне, что сегодня мы пойдем в обсерваторию, ведь сегодня она будет работать предпоследний раз.

- Как предпоследний? Почему? - удивилась мама.

- Потому что послезавтра там начнется большой ремонт - реконструкция...

С этими словами Андрей совсем опустил голову и даже немного надулся.

Мать нежно обняла сына и пообещала поговорить об этом с отцом за ужином.

Уходя, она напомнила Андрею, чтобы он не забыл закрыть дверь, если пойдет на улицу, а потом поцеловала на прощание. Как всегда, когда его целовали, Андрей покраснел. Он попрощался с матерью и закрыл дверь.

Теперь Андрей остался дома один. Все его друзья разъехались: кто - на море, кто-то - к своим бабушкам и дедушкам. А Богдан со второго этажа вообще уехал в какую-то далекую страну! Поэтому Андрей решил остаться дома. Он снял с полки свою любимую книгу и лег с ней на кровать.

Книга эта была в толстой синей обложке. «Волшебные звезды» - именно такой было название книги. Недавно купленная книга пахла каким неповторимым ароматом, которым пахнут только новые  напечатанные книги.

Раскрыв книгу на том месте, где закончил последний раз, мальчик отправился в увлекательное путешествие космосом. В книге рассказывалось о звездах, далеких галактиках, странных планетах и о многом другом.

Сейчас Андрей читал о звездах, которые светятся каждую ночь, но которых на самом деле не существует!

«Как это?» - сам себя спрашивал мальчик и еще глубже погружался в чтение. А книга уже давала на этот вопрос готовый ответ.

«Таких звезд, - писалось в книге, - на самом деле уже не существует. Существует лишь их свет. Этот свет является следом давно сгоревших небесных тел. А поскольку звезды были так далеко от Земли, свет от них еще не успел полностью добраться до нашей планеты».

«Невероятно!» - на секунду отвлекался Андрей и снова продолжал чтение.

Затем шел рассказ о существовании в космосе множества галактик, звезд и черных дыр. Оказалось, что черные дыры являются одними из самых загадочных объектов во Вселенной. Они настолько сильно все притягивают, что даже своего света не отпускают от себя

«О-о-о, жадные» - подумал мальчик, переворачивая очередную страницу.

В конце Андрей так зачитался, что даже не заметил, как его глаза закрылись, а сам он - заснул.

- Просыпайся, космонавт, - пробился сквозь сон Андрея голос мамы. - Умывайся и будем обедать.

Андрей открыл глаза и удивленно посмотрел на часы. Они показывали: «15:30».

«Ого, - подумал он. - Это ж надо было так зачитаться»

За столом он рассказал маме обо всем, что нового узнал из книги, а затем помог убрать посуду.

Время шло. А отца не было. Время шло очень медленно.

Чтобы хоть как-то отвлечься, Андрей начал убирать в комнате. Сначала он сложил все вещи, потом протер пыль со всех полок и шкафов. А когда наконец дошла очередь до подметания, даже мама удивилась, увидев такое невероятное старания мальчика.

- Какой же ты у меня молодец! - радовалась она.

А время все шло.

- Мама, а папа еще не пришел? - все чаще спрашивал Андрей.

- Не волнуйся, он скоро придет, - все время подбадривала его мама.

Когда же обе стрелки часов приблизились к цифре шесть, зазвонил телефон.

- Алло, - подняла трубку мама Андрея. - Привет ... Придешь поздно? .. Почему? Хорошо, постарайся закончить побыстрее.

В это время к маме подошел Андрей. Дождавшись, когда разговор был завершен, он спросил:

- Папа задерживается на работе?

- Да, сегодня он придет поздно.

- Мама, а ты говорила с ним про обсерваторию?

Работая на кухне, мама совсем забыла об этом. Только сейчас она поняла, что теперь Андрей не посетит обсерваторию!

- Прости, я была так занята, что совсем забыла. Но послезавтра у меня выходной и мы обязательно с тобой куда-нибудь сходим. Хорошо?

Но парень на это только тяжело вздохнул и пошел в свою комнату.

- Прости, пожалуйста, Андрей, - еще раз извинилась мама.

Андрей пошел в свою комнату и лег на кровать. Рядом лежала его книга, но мальчику сейчас совсем не хотелось читать.

«Взрослые всегда заняты, - думал Андрей. - Они настолько заняты, что, видимо, забывают обо всем на свете, кроме своих дел. Даже обо мне забывают».

Вдруг Андрей захотел просто уйти из дома.

«Они даже не заметят, что меня нет», - все время крутилось у него в голове.

Андрей тихонько оделся и осторожно, чтобы не заметила мама, вышел из квартиры.

Пройдя знакомый магазин, куда он ходил покупать хлеб, мальчик свернул в небольшой сквер. Здесь было тихо и приятно пахло свежескошенной травой. По углам сквера стояли недавно окрашенные деревянные лавочки. Андрей прошел сквер и побрел дальше.

- Почему взрослые не прислушиваются к детям, - бормотал он себе под нос.

Мальчик как раз проходил по центру города и теперь смотрел на огромное количество людей, которые прогуливались по площади или сидели у фонтана. В основном здесь были взрослые люди.

«Опять взрослые», - подумал он.

Люди весело о чем-то разговаривали и смеялись. Иногда к ушам Андрея доносился какой-нибудь отрывок очередной шутки. Но ему они казались довольно непонятными и вовсе не смешными. Несмотря на это, Андрею не хотелось возвращаться домой и он медленно брел площадью.

Когда Центральная площадь с толпой людей остались позади, ноги понесли парня куда-то, куда он еще не ходил. Так Андрей оказался у дверей обсерватории.

Парень не был здесь ни разу, а потому он даже не представлял как он мог сюда попасть.

Обсерватория представляла собой большое каменное здание с куполом вместо обычной крыши. Вход в нее был закрыт огромными стальными дверями. Эти двери были украшены двумя серебристыми металлическими ангелами, которые держали над собой звезду. А на самих дверях висел замок в виде улыбающегося льва.

Обойдя обсерваторию вокруг и грустно вздохнув, Андрей поплелся прочь.

Солнце уже село и вокруг теперь было темно. И только свет от фонарей и витрин на главных улицах освещало все вокруг. А мальчик все шел и шел. Андрей сам не знал куда идет. Он просто бродил по улицам и думал. Думал и о том, что взрослые никогда не понимали детей, и о том, что взрослые настолько заняты, что могут забыть обо всем на свете, даже о своих обещаниях!

«Почему они не понимают нас? - вдруг возник вопрос в голове маленького мальчика, - Наверное, взрослые слишком взрослые!»- так же неожиданно появился нужный ответ.

Иногда Андрей поднимал голову и его печаль сменялась восторгом - над городом свисало на невидимых нитях волшебное звездное небо. Небо, которое было одинаково единым для всех народов Небо, которое одинаково едино как для взрослых, так и для детей! Небо, которое является одинаково единым для всех, несмотря ни на что! И именно оно нас всех объединяет, потому что оно одно и единственное.

Вспоминая рисунки из книги, Андрей без труда нашел созвездие Большой Медведицы, затем - Малую Медведицу. А потом -  и Полярную Звезду. Последняя была самой яркой среди всех звезд, которые сейчас было видно.

Вдруг чистое небо затянулось тучами и теперь было просто невозможно увидеть ни одной звезды. Неожиданно налетел ветер и тихий летний вечер сменился бурей. Вокруг летали афиши и листья. В это время Андрей проходил рядом с каким-то парком, в котором он и решил спрятаться от этого ветра.

В парке ветер был действительно слабее, поскольку его сдерживали мощные дубы-охранники.

«Я и не знал, что нашем городе есть такой старый и большой парк», - подумал мальчик, проходя по аллее между гигантскими дубами.

Парк действительно был необыкновенно большим. Как ни старался разглядеть парень его противоположную сторону, ему это не удавалось. Аллея, по которой шел Андрей, вела в центр парка. В центре парка находилась какая-то старинная постройка. Подтверждением ее древности служили две каменные стены, поросшие мхом и плющом.

Вдруг ветер стих так же внезапно как и начался. Зато теперь на город «упал» ливень. Андрей быстро подбежал к этому строению. Увидев в нем небольшое углубление в виде арки, спрятался там. Ливень становилась все сильнее, и скоро по аллеям побежали быстрые потоки воды. Укрытие, где скрывался от дождя Андрей, находилось выше земли, а потому вода не доходила к мальчику. Тут было тихо и темно. Только еле слышно доносился стук дождя по крыше этого строения.

Уже прошло много времени, как мальчик ушел из дома. А дождь и не думал утихать.

«Наверное, родители уже волнуются», - подумал Андрей, приседая на едва заметный выступ в арке.

И лишь он присел на этот выступ, как внутри строения что-то загрохотало, каменная стенка вдруг исчезла, а мальчик почувствовал, как падает вниз ...

Андрей скорее летел, чем падал, потому что это падение было столь мягким, что совершенно не ощущалось. Поэтому парень не боялся, что ударится. Он просто медленно летел вниз. Мягко и медленно.

Сначала здесь было темно. Но потом по разным сторонам начали проноситься белые огоньки, которые были очень похожи на звезды.

Но что здесь - под землей - могут делать звезды, которые всегда над землей?

Потому неудивительно, что Андрей упорно не хотел верить в то, что это звезды.

«Наверное, это какие-то подземные светлячки, - размышлял он.

Время шло, а Андрей все падал и падал. Падал и падал, падал и падал...

Наконец мальчику это надоело и он начал думать, каким же образом можно остановиться и снова подняться наверх.
Сначала Андрей начал махать руками. Потом - ногами. Но это было бесполезно. Ни скорость, ни направление полета не изменились.

Зато, когда парень только представил, как он смешно выглядел во время своих попыток остановиться, он засмеялся на весь тоннель, где летел. А тоннель отзывчиво громко разлился тысячами точно такими же смешками. Тысячами точно такими же и одним совсем другим...

«Эхо», - подумал Андрей.

«Иностранец», - подумал Бамбон.

Глава вторая,

в которой происходит знакомство

Андрея с гномом Бамбоном и камушками

Утром веселый Бамбон, как всегда, взял небольшой мешочек с печеными яблоками и отправился на очередные поиски камушков....

ПРОДОЛЖЕНИЕ БУДЕТ ДАЛЬШЕ ... =)

(с) @mir (с)ДВ

______________________________________________________________ 

Если вам и вашим детям понравится эта сказка - голосуйте, пишите отзывы и я продолжу ее публиковать.  

Спасибо за внимание!
БлагоСловений Бога вам и вашим семьям!