Конкурс “Я - мама”# 2. Мій ангел

Мій Ангел - це моя дочка

Тут все просто: вона завдячує мені своїм життям, а я їй - своїм.

Я дізналася, що стану мамою, наприкінці 4-го курсу університету, невдовзі після весілля. Ця новина нікого особливо не ощасливила, але поступово звиклись. Я була радше збентежена, бо завжди відносилась до дітей спокійно, без особливих мімімі. Не всі діти гарненькі і слухняні. Деколи, дивлячись на них, я думала - звідки їхні батьки беруть оту хрестоматійну любов? Чи дійсно вони їх люблять? І чи зможу я?...

Майбутньою мамою я не почувалася до самого кінця вагітності. Вчилася в іншому місті, товклася в переповненому транспорті, тягала сумки до поїзда. Пам’ятаю, як прийшла ставати на облік в дитячу поліклініку, і лікар запитала: “Якого року мама?” Я, не задумуючись, сказала: “44-го”. Встигла тільки подумати: “До чого тут моя мама?” Вона підняла на мене роздратоване обличчя, і до мене раптом вперше прийшло усвідомлення: мама - це я!??

Любов, як і материнський інстинкт, включились самі собою після родів. Я ніколи не могла постояти за себе в ситуаціях з незнайомими людьми. Навіть в родильний будинок я їхала стоячи в переповненому тролейбусі. А тепер несподівано відчула в собі невидану досі сміливість, коли хтось міг образити мою дитину.

До 6-ти місяців ми з нею завжди були нерозлучні. А ще з нею поруч завжди був ангел.

Квартира, де ми жили, була не дуже пристосована до появи маленьких дітей. Поріг у туалеті був дуже високий. Одного дня моє невміле маля зашпорталось об поріг і впало, вдарившись головою об унітаз. На щастя, удар прийшовся на скулу і щоку, вона перебила м’яз, і коли зійшов страшний набряк і синець, на щоці дещо вище, ніж звичайно, з’явилась одна мила ямочка.

Ще у нас було трюмо, яке трохи хиталось. Якось моя дитина намагалась спертись на нього, і воно впало просто на неї. Вона якось відскочила, і трюмо придавило лише один палець. Потрійне скло розбилося з таким шумом, що прибігли сусіди.Але найбільше я злякалась, коли, зайшовши якось до кімнати, побачила, що моя дитина тримає у роті лезо від бритви. Досі дякую ангелам, що закінчилось щасливо.

Крім трюмо, у ванній був не закріплений умивальник. Якось малечі захотілось подивитись, як бабуся миє руки. Ростом вона була трошки вища, ніж той умивальник. І коли вона спробувала стати навшпиньки, а руками взялась за край, щоб собі допомогти, умивальник просто перевернувся і впав на підлогу. Плитка на підлозі розтріскалась, а “пані Цікавська” вчасно відскочила.

За вікном був розпал 90-х. Чоловік мав якусь роботу, а мій дохід складався із допомоги від соцстраху, якого вистачало десь на тиждень на саме молоко. Жили часто ми виключно завдяки допомозі батьків. Коли дочці майже виповнилось 3 роки, мені нарешті підвернулася робота за спеціальністю, і ми віддали її в садочок.

На наш подив, враження її від першого дня було спокійне і вмістилось в одну фразу: “Мене там ніхто не слухає”. Згодом було все як у всіх: і сльози “мама не лишай мене”, і танці-віршики-костюми, і покарання за те, що побила Васю, і таємний план втечі із дитсадка, і “мама не одягай мені цю куртку, бо Юля не вміє її застібати”. Мале, смішне, миле.

Потім настав період “я сама”. Одного разу “я сама” сказала, що її не треба доводити до самого садочка. Дитсадок був поруч із нашою дев’ятиповерхівкою, що може статись? Я погодилась: вона направо в дитсадок, я наліво на зупинку автобуса. Після роботи, як звичайно, біжу в садок її забирати, а садок закритий. Руки-ноги затерпли, де дитина цілий день? Дома весь день нікого, бабусі-дідусі живуть далеченько. Не знаю, скільки кругів я в паніці намотала навколо дому і садка, аж раптом чую, як хтось стукає у вікно. Піднімаю очі - няня стоїть у вікні з моєю дитиною на руках. В садку зробили вихідний, але залишили чергову, вона і забрала мою самостійну дитину.

Наступного переляку вона завдала мені, коли вже ходила до школи. Я не могла покинути роботу раніше, а деколи доводилось навіть затримуватись, тому вона сама після школи йшла до мене на роботу. Центр, пішохідна вулиця. І от одного разу я чекаю, а її нема. Школа закінчилась, робота закінчилась, зима, давно стемніло. Піти назустріч їй не можу, бо раптом прийде, треба бути на місці, тим більше прохідна, охорона. Півгодини тягнулись цілу вічність. Все, що я могла, це проклинати себе погану маму, нервово ходити по кімнаті і дивитись у вікно. Вікна у нас були на всю стіну майже до підлоги і виходили на центральну площу. І от дивлюсь я у вікно і раптом бачу - йде моя дитина, в одній руці тягне за собою рюкзак по снігу. Поволі підходить до ліхтаря, піднімає голову вверх і дивиться, як у світлі кружляють сніжинки. Стоїть і дивиться…. а я у вікні стою і тихо сміюсь крізь сльози…

Дев’яності були дуже важкі. Чоловік не працював, я працювала на трьох роботах. Мене досі мучить совість, що я не завжди була з нею тоді, коли їй це було потрібно, не несла рюкзак до дверей школи і не зустрічала біля самих дверей, рідко гуляла з нею разом, не возила на море і не балувала іграшками. Вона часто просила мене почитати їй, а у мене нечасто виходило через домашні справи. Отак моя дитина в 5 років навчилася читати, і “Пеппі довга панчоха” вона собі сама разів 5 :)

***

А потім одне за одним прийшло лихо, і життя моє покотилося з гори, як та торба. Не знаю, наскільки я сильна чи наполеглива, але в той час мені не хотілось боротись. Я втомилась бути сильною і все тягнути, хотілось лягти і здатись. І саме вона, оце ще зовсім маленьке створіння, яке доводило мене часом до сказу своїми нескінченними запитаннями, була моїм єдиним, без перебільшення, сенсом життя кілька довгих років. Отак, силуючи себе жити заради неї, я поступово вибралась на рівну дорогу.

Наша маленька сім’я - я і доня - була дуже дружна. Коли в гостях я бачила, як важко друзі дають раду своїм дітям, я завжди думала - яка у мене хороша дитина, які у нас з нею чудові стосунки і як добре я її виховала. Якою я була наївною!

Все скінчилося, коли почався той самий підлітковий період. Мінявся характер, мінялось місто, школа, друзі. Потім закоханість, інститут, відрахування. Відновлення, знову відрахування. Ми сварились з нею до сліз, до хрипоти і до щоденних серцевих крапель. Мої наймудріші і найсправедливіші монологи вона не чула.

Я була у повному відчаї. У мене був другий чоловік, і я цілком серйозно думала, що другу дитину я просто не витримаю. Не хочу вдруге через це проходити ні за що! А вона якби мала до кого піти жити чи бодай заночувати, то точно пішла б. Мій рецепт був один: зціпивши зуби, перечекати і перетерпіти, не накоїти дурниць самій і не дати їй. І це спрацювало.

***

Зараз без перебільшення ми з неї - найрідніші у світі люди. Я б могла напевне написати: “зараз моя дочка вже доросла”, але … чи стають діти для батьків повністю дорослими?

Я дуже пишаюся нею, а вона не приховує від друзів, як сильно любить свою маму. Ми як усі. Помиляємось і сваримось. У мене все життя були складні стосунки з мамою. Вона була до мене дуже суворою, тому я весь час намагалась не бути мамою, схожою на неї. І це теж було проблемою, бо часом я взагалі ні в чому не могла дочці відмовити. До речі, на відміну від мене дочка обожнює дітей :)

Материнська любов - це мабуть найглибше, найоб’ємніше у світі почуття. Бо у ньому спогади і надії, гордість і розчарування, досвід, мрії і страх, і власне любов.

Часом згадую, як один продюсер на зустрічі сказав про колег: “Так их люблю, всю кровь им отдал”. Це десь і про нас із дочкою... У найскладніші наші з нею моменти мене завжди виручала чесність. Я розмовляла з нею, як з рівною. Коли не знала, що сказати, просто казала правду. Непрості моменти є і зараз, деколи треба і відступити. Але тепер вона точно знає, як сильно я її люблю. А як інакше, я ж - її мама :) 

P. S. Дякую, друзі, що прочитали до кінця нашу історію.

И спасибо от всего сердца @anri, @marina, @aleco, @dmilash, @anela, @elena-singer, @qqc - благодаря Вам я пережила снова все эти волнующие дни...

Щиро Ваша, zir0chka