Тимошенко і Порошенко виявилися політичними довгожителями. Вже більше 20 років вони у політиці, і весь час або на вершині, або десь поряд. Це «політичні тварини» – як кажуть політтехнологи. Із «дітей Кучми» ці двоє виявилися найспритнішими, найкращими в цій справі. Але як так сталося, що цим двом уже сто разів скомпрометованим особам немає альтернативи?
Де всі ті, хто починав з ними в буремні 90-ті? Лазаренко – в Америці, а інших прізвищ і не пригадаєш. Безславно зійшов з дистанції Ющенко, ганебно втік Янукович, десь чахне у підвалах своїх банків, рахуючи золоті зливки, колишній комсомолець з «новим обличчям» Тігіпко, Кінах остаточно перетворився на робота. Хто ще пам’ятає колись всесильного «директора парламенту» Волкова? А ось Тимошенко і Порошенко – досі на вершині. Він зі своїми мільярдами і корупційними схемами допомагає олігархам доїти народ. Вона зі своїм «новим курсом» збирається перезаснувати країну, в якій мріє про місце канцлера для себе. І їм досі немає альтернативи.
«Ну як можна казати, що Тимошенко і Порошенко – найкращі?!» – скажете ви. «Газова принцеса» має величезний рейтинг недовіри й заплямована по самі вуха: хіхіканнями з Путіним, десятками пройдисвітів, яких провела у Верховну Раду, побрехеньками, що в неї нічого немає і що живе, бідося, в приймах у чужому будинку. А в «шоколадного зайця» антирейтинг іще більший, ніж у Юлі. Про його офшори, липецькі фабрики, Мальдіви, іспанські вілли, про «антикорупційні реформи» не варто зайвий раз і говорити.
Але вони справді найуспішніші вітчизняні політики, їм немає альтернативи, а хтось із них з великою часткою ймовірності стане наступним Президентом.
Утім, питання треба ставити по-іншому: як так сталося, що цим двом уже сто разів скомпрометованим особам немає альтернативи? Чому на політичному горизонті немає жодного конкурента цим двом? Це питання ніби звучить німим докором в останніх соцопитуваннях.
Люди зневірилися у нинішніх політиках, тому такі низькі відсотки навіть у лідерки електоральних змагань Тимошенко. Якихось 16 % від частки тих, хто вже визначився. Ба більше, другий наразі – «справжній полковник» Анатолій Гриценко. Саме друге місце «ніякущого» Гриценка вказує, що люди шукають хоч якусь альтернативу, але не знаходять, бо у Гриценка відсотки – теж так собі.
Олександр Кочетков зазначає: щоби претендувати на успіх у президентських перегонах, треба мати високий рівень упізнаваності. Яким би ти розумним і талановитим не був – за тебе не проголосують, якщо тебе не впізнають на вулиці. А за 9 місяців, які залишилися до виборів, уже не встигнеш повноцінно розкрутити кандидата, щоби він претендував на перемогу, – резюмує політтехнолог. Можливо, це й так, але нові лідери в Україні не з’являються не з технічних причин.
Справа в тому, що нові лідери, альтернативні Тимошенко і Порошенку, не з’являються, бо наше суспільство занадто примітивно влаштоване. Україна не може народити інших лідерів, ніж таких, які є. І взагалі Порошенко і Тимошенко ще принаймні розумні і обережні. На зміну їм можуть прийти молоді, і вони прийдуть. Це будуть «онуки Кучми», як я вже писав, і вони нічим не відрізнятимуться від попередників, тільки будуть зовсім без гальм.
Справжні нові лідери, які могли би реалізовувати потенціал України, в нинішніх умовах, у нинішньому суспільстві прийти не можуть!
Що собою нині являє українське суспільство? Воно складається із панівного класу і маргінальної більшості. 1-3 % населення країни – панівний клас. У їхніх руках зосереджено три чверті національних багатств. Це олігархи, депутати, бізнесмени-чиновники з уряду, держадміністрацій, бізнесмени-прокурори, бізнесмени-судді, бізнесмени-чиновники із різноманітних контрольних та розподільчих органів (усі ці «бізнесмени» – тільки в лапках). А ще їхні родичі, які офіційно також ну просто дуже успішні «бізнесмени», що живуть із ренти підприємств, які контролюють. І неважливо, державні це підприємства чи приватні. Ну і ще обслуга всього цього кагалу – її теж можна віднести до панівного класу: охоронці, водії, розмаїті помічники, спортсмени й співаки, з якими вони проводять вільний час.
Щодо маргінальної більшості, на жаль, соціологи досі не спромоглися підрахувати, яка частка населення в Україні сповідує маргінальні цінності. Та це, мабуть, і неможливо. Хто ж зізнається, що не вірить у можливість життєвого успіху завдяки чесній праці? Хто зізнається, що, на його думку, тільки завдяки крадіжкам, підлабузництву, шахрайству, сексуальним послугам можна досягти високого рівня життя. А саме так гадає маргінальна більшість українського суспільства, яка проводить життя у пияцтві, наркоманії та дрібнокримінальних оборудках, яка живе за системою цінностей Буратіно в «країні дурів».
Ось ця маргінальна більшість і є основою та головною опорою чинного режиму. Феномен євробляхерів тому підтвердження. Виявилося, що в Україні сотні тисяч хитрунів, які гадають, що можна діяти всупереч закону – і тобі за це нічого не буде. Більше того, ці хитруни ще й збираються в центрі Києва та вимагають, щоб їх не штрафували за те, що вони ввезли в Україну дешеві автівки за сірими схемами. Виходить, що ті, хто купує машини й платить усі мита та акцизи (відповідно до дурних і грабіжницьких, але законів) – дурники, а ті, хто порушує закон – розумники. А уряд і депутати тільки підігрують євробляхерам і обіцяють їм новий закон, який знизить ціну за розмитнення автівки в 4-6 разів.
Маргінали і панівний клас складають точно більше половини населення країни. А ще лишається частка людей, які дотримуються ще радянських цінностей, незначна частка притримується українських традиційних цінностей – це те, що називають «національним українським проектом». Це люди, для яких мораль, істина, краса – не порожні слова, але ці прошарки швидко маргіналізуються. А нові класи чи спільноти в Україні поки що не утворюються.
Є в середовищі інтелектуалів ідеї про заснування нової України. Держави з інноваційною конституцією, що відповідатиме сучасним реаліям життя і враховуватиме, що окрім держави, новими сильними гравцями є корпорації і громада. Ця конституція має дати можливість громаді стримувати апетити корпорацій і витравлювати корупцію на всіх рівнях. Ідеологи нового українського проекту розмірковують про Україну як державу інформаційного і постінформаційного укладу, країну вільної творчості. Але поки що це все – на рівні абстрактних ідей.
«Новий курс», який презентувала Тимошенко, показав, наскільки сирими залишаються ці ідеї, наскільки ще вони далекі від наших реалій, хоча треба віддати належне: для презентації проекту відібрали чи не найкращих публічних інтелектуалів країни – Романенка, Дацюка, Друзенка.
Наразі дискусія про перезаснування України зупинилися на простому питанні: а для кого ці конституційні зміни розробляти? Також незрозуміло, хто саме здійснюватиме інновації. Маргінальна більшість і панівний клас не мають історичної перспективи. Ці зміни – не для них уже точно. А клас незалежних самодостатніх особистостей в країні ще не з’явився – клас, який би не залежав від примх бюрократів та олігархів, прошарок, який би був умонтований в світову фінансову, наукову, інформаційну мережу, у світовий ринок праці.
На жаль, люди, які вважають себе інтелектуалами, на яких покладає надії частина країни, яку можна назвати «українською громадою», вмонтовані не в світовий інноваційний простір, а в сучасне олігархічно-медійне середовище. Всі вони залежать від подачок панівного класу, який їх використовує у боротьбі за владу. І найкраще це робить, як ми бачимо, саме Тимошенко.
Проект «Новий курс», без сумніву, провалиться. І не тому, що це піар-хід «Батьківщини», а тому, що для його реалізації немає соціальної та інтелектуальної бази. Залишається надія, мрії і бажання у багатьох українців, що, можливо, на якомусь клаптику України збереться критична кількість інтелектуалів, управлінців, технократів, активістів, які запропонують свою візію України майбутнього і зможуть її втілити на окремій території. Є ще надія на те, що світовий технологічний прогрес дасть можливість порядним, сильним і розумним людям залишатися жити в Україні, попри тотальне домінування маргіналів та панівного класу, що ці люди візьмуть владу у свої руки, коли маргінали і панівні еліти остаточно деградують і повтікають з країни. Адже нинішні еліти і маргінали ведуть Україну до демографічного колапсу, економічної та екологічної катастрофи.
А поки що ми спостерігаємо непривабливу картину – в Україні все менше місць, де можна просто зручно почуватися, не те що ЖИТИ. З одного боку, еліти крадуть у державних масштабах і буквально насолоджуються тим, що творять беззаконня і плюндрують країну. Вони отримують якесь збочене задоволення, що коять те, чого ніхто інший не може собі дозволити. А з іншого боку – маргінали: ці, окрім пиятики, дрібного криміналу й сварок більше нічого не знають і знати не бажають.
Маргінали паскудять по-малому: дзюрять у під’їздах, смітять, де тільки можна, трощать і крадуть спільне майно. А еліти паскудять по-крупному, втішаючись від своїх протизаконних монструозних проектів: забудовують національні парки, узбережжя річок і морів, вирубають Карпати, знищують екосистему Полісся в гонитві за легкими грошима від бурштину…
Забудова Києва – це взагалі квінтесенція дикості нашої еліти, яка паскудить навіть собі на шкоду. Перетворили столицю на місто-затор. Києвом неможливо нормально пересуватися, і навіть вони у свої ж «пентхаузи» не можуть доїхати нормально, щойно злегка задощить чи засніжить. Під Києвом забудовують заплави Дніпра, знищують екосистему, риб, птахів, а головне – звузили Дніпро південніше столиці так, що тепер затоплення міста стало питанням часу. Колись обов’язково трапиться дуже сніжна зима, і внаслідок весняного паводку вода прорве дамбу Київського моря – тоді під загрозою затоплення опиняться Оболонь, Поділ і відома всім Конча-Заспа. Про цю бомбу, закладену під Київ нашими псевдоелітами, уже багато років б’ють на сполох екологи. Але «талановитих менеджерів», «європейців» і «патріотів» це не турбує. Он ще Сігал поблизу Вишгорода курей дохлих десятками тон закопує. Мабуть, для пікантності, щоб вода з отрутою смачнішою здавалася мешканцям Липок і Конча-Заспи. Ось такі реалії.
Тож чи можливо Україні вскочити в потяг модернізації та інновацій? Попри все, гадаю, що так. Про це – в наступних матеріалах.
Ян Борецький для видання InfA
